Юлія Тимошенко. Значення Чорнобиля. Die Welt

20 квітня 2011

Цей день розпочався, як один зі звичайних сірих та похмурих весняних днів у моїй країні. Але завершився він жахом і болем.

Звичайно, ніхто з нас не знав, коли точно трапилась та катастрофа в Чорнобилі 25 років тому. Тоді ми жили в системі, яка заперечувала право людей знати про важливі факти і події. Тому ми перебували у невіданні про те, що зі зруйнованого ядерного реактору в Чорнобилі витікає радіація, яку вітром розносить над Північною Європою.

Але найдивніший факт про Чорнобильську аварію, як ми знаємо тепер, полягає в тому, що навіть Генеральний секретар Компартії Радянського Союзу Михайло Горбачов не знав про масштаби катастрофи. Можливо, саме це стало останньою краплею, яка дозволила п’ять років потому нарешті відправити Союз на смітник історії. Жоден режим, оснований на безмежному самообмані, не здатний зберегти хоч часточку легітимності, як тільки цей самообман буде викрито.

Оскільки до звичайних українців тоді потрапляли лише уривки достовірної інформації, мої спогади про Чорнобиль є доволі фрагментованими. Я пригадую сьогодні тільки перші тихі, перелякані повідомлення про аварію від одного з друзів сім’ї. Я пригадую величезний страх, який відчувала за мою маленьку доньку. А потім справжній потік майже істеричних чуток та переповідань про катастрофу.

Усі ці спогади, звичайно ж, залишаються незгладимими. Але навіть через 25 років мені важко поєднати те, що я знаю тепер про катастрофу, з тим, що нам було відомо, коли вона трапилась.

Сьогодні ядерна аварія на Чорнобилі дуже суворо засуджується як в моральному, так і в метафізичному плані. Вона кинула тінь на все людство, тінь, небачену на Землі з часів атомного бомбардування Хіросіми та Нагасакі у 1945-му.

Але на відміну від японської кризи на АЕС "Фукусіма", справжній урок Чорнобиля стосується не технічної сторони безпеки атомної електростанції. Його справжній урок стосується самовпевненості та байдужості до страждань, а також культу секретності, який дозволяв ділитись інформацією тільки у вузькому колі еліти, одержимої стабільністю. Українцям нагадують про наслідки такого образу мислення сьогодні, і робить це влада, яка без вагань скоротила допомогу для людей, які героїчно боролись із наслідками Чорнобильської катастрофи.

Але яким було джерело недбалості, з якою розв’язувалась Чорнобильська криза? Що спричинило таку зухвалу байдужість до здоров’я тих, хто жив поблизу станції, тих героїчних чоловіків й жінок, які намагались обмежити наслідки катастрофи (і яких влада все ще вважає пішаками), мільйонів тих, хто опинився під радіоактивною хмарою, яка швидко розповсюджувалась?

Байдужість влади – це дивний і неприродній стан, коли стираються кордони між світлом і темрявою, сутінками і світанком, злочином і покаранням, жорстокістю і співчуттям, добром і злом. Вирісши у СРСР, я знаю, що радянські правителі зробили байдужість до страждань і моральних проблем центральною частиною своєї філософії правління. Безвідповідальна влада майже неминуче є байдужою до долі своїх громадян.

Але чи можна вважати байдужість чеснотою? Звичайно, в роки таких жахів, як Голокост або Голодомор в Україні, для ізольованих, безсилих людей байдужість може стати порятунком від божевілля. Але навіть тоді її неможливо виправдати повністю, вона залишає по собі провину, про яку так зворушливо писав Прімо Леві.

Проте, справді непрощенною є офіційна байдужість, можливо тому, що тоді посадовці не відчувають за собою провини, про яку писав Леві. Насправді, для деяких політичних лідерів байдужість є справжньою спокусою. Набагато легше відвести погляд від громадян, ніж намагатися боротися з їхньою скрутою. Набагато легше – а іноді навіть дешевше - уникати трагічних обставин окремих людей, ніж пристосовувати цю політику до їхніх потреб.

Але для державного посадовця, байдужого до страждань, громадяни його країни не мають значення. Їхні життя – безглузді. Їхні приховані або навіть видимі муки – не варті нічого, схожі на відчай пустого місця.

Така байдужість може бути небезпечнішою за гнів і ненависть. Насправді, гнів може творити, з художньої і політичної точки зору. Пушкін написав деякі зі своїх найкращих віршів від гніву та болю; видатні симфонії Бетховена були написані, коли він був охоплений непереборними емоціями. Нельсон Мандела, Вацлав Гавел, Аун Сан Су Чжі всі пережили ув’язнення, тому що вони не могли без гніву дивитись на несправедливість, яка їх оточувала.

Байдужість же не здатна творити, адже вона означає, що ти не отримаєш жодної реакції на несправедливість і жодної допомоги у стражданнях. Така байдужість є, по-суті, інструментом влади, яка, насправді, є ворогом своїх громадян, адже вона вигідна тільки правителям, а не жертвам, чий біль лише зростає внаслідок зневаги. Політичний в’язень у камері, голодна дитина, бездомні чорнобильські біженці опромінені робітники, які потребують лікування протягом всього свого життя, – не відреагувати на їхню скруту, не запропонувати їм спалах надії, означає залишити їх у безвиході. Тому коли державні посадовці заперечують людську солідарність, вони заперечують власну людяність.

Зі своєї камери в очікуванні страти від рук гітлерівського Гестапо, Дитріх Бонхьоффер заявив, що ми всі повинні "розділити Божі страждання". Байдужість для нього була не просто гріхом, а одним з видів покарання. Можливо, це і є одним з основних уроків Чорнобиля: влада, яка систематично закриває очі на долю своїх громадян, виносить вирок сама собі.